Здається, сьогодні як ніколи ми відчуваємо себе невід’ємною частиною Західної цивілізації – і нарешті у цих відносинах починають з’являтися ознаки взаємності. Безсумнівно, ми неймовірно вдячні за безцінну допомогу та підтримку з боку наших західних партнерів.
При цьому паростки зеленого світогляду, що виросли на плодючому грунті розвиненого західного модерну, принесли доволі суперечливі плоди. З одного боку, зелене мислення допомогло втілити, здавалося б, нездійсненну мрію про мир у Європі: сьогодні й справді важко уявити собі традиційну війну між країнами Євросоюзу – хоча у минулому протягом століть вони постійно воювали між собою. Проте, з іншого боку, органічно почуваючись у зеленому середовищі, зелене мислення губиться, стикаючись із агресією ззовні, та підсвідомо витісняє її з поля своєї уваги як щось абсолютно «нереальне». Тим самим, щиро ратуючи за мир та гармонію, зелене мислення не просто не спроможне вчасно зупинити агресію – але часто навіть навпаки, саме того не бажаючи, плекає й підживлює її.
Як ми бачимо, розвинений цивілізований світ зараз демонструє абсолютно гнилий та хворий Mean Green Meme (підлий зелений мем) в усій його потворності та відірваності від реального життя. На жаль, особливо яскраво це проявляється через слова та дії представників здавалося б найбільш інтегрально «просунутої» інтелектуальної еліти, від котрої якраз були сподівання на демонстрацію більш зрілої та адекватної позиції. Прагнучи почути голоси й врахувати інтереси всіх сторін, бажаючи вийти за рамки персональних упереджень та піднятися над ситуацією, мудрі зелені мислителі часом схильні поринати вгору до високих матерій – і при цьому відриватись від землі, витаючи у хмарах та втрачаючи зв'язок з реальністю.
У кожного своя правда, і всі правди однаково цінні – кажуть вони, розуміючи, що світ не чорно-білий, та намагаючись розгледіти відтінки кольорової мозаїки в усій її складності та різноманітності.
Цінуючи різноманіття, зелені люблять працювати з конфліктами, вбачаючи у конфліктах безцінний ресурс для розвитку. Але щойно при цьому порушуються межі екологічності та з’являється найменший натяк на насильство – зелені гидливо виходять з такої «неекологічної» комунікації (звісно, якщо така можливість є).
Відчуваючи відразу до насильства, вони не дозволяють його собі та по відношенню до себе. Коли ж стають свідками насильства, вони схильні його засуджувати, але зазвичай не роблять нічого, аби його зупинити. По-перше, нібито щоб не множити насильство та самому не перетворитись на дракона. По-друге, «не все так однозначно», адже жертва та гнобитель однаково винні у насильстві, творячи його спільно, і кожен з них по-своєму правий. Та й просто страшно виринати зі свого комфортного й безпечного зеленого болота у світ низьких вібрацій, де можна й самому отримати не лише психологічну травму, але й цілком відчутну фізичну.
Так гуманність та екологічність вироджуються в інфантильність та безхребетність.
Те, що ми бачимо, більше схоже на недолугу спробу побудувати зелений на повному витісненні червоного та помаранчевого (замість того, щоб встати на їх плечі, як це й мало б бути) – а відтак хворий зелений є скоріше позбавленою внутрішнього стрижня мімікрією і не може протиставити звичайній примітивній агресії нічого окрім по суті Стокгольмського синдрому, загорнутого у хитромудру постмодерністську термінологію. До речі, у великій мірі саме це умиротворююче зелене болото зробило можливим те, що відбувається сьогодні на теренах України.
У той же час, як не дивно, саме українці зараз демонструють дивовижний приклад справжнього зрілого здорового зеленого, що, з одного боку, базується на істинно прожитих цінностях та спонтанно народжуваних напрочуд продуктивних горизонтальних мережах, а з іншого – спромігся гармонійно включити в себе кращі прояви попередніх рівнів, демонструючи силу, рішучість і дієвість червоного, чіткість, принциповість і моральний компас синього та ефективність, раціональність і креативність помаранчевого. Це – той самий унікальний здоровий український зелений, що несподівано народився (чи просто яскраво спалахнув) на Майдані – та (можливо, ще більш несподівано) розквітає сьогодні, під час трагічної доби поточної російсько-української війни.
Вілбер зокрема та інтегральна спільнота загалом цілком справедливо бідкаються стосовно проблеми нездорового Mean Green Meme, що втратив орієнтири та справді зайшов кудись не туди, та ще й завів за собою авангард світової спільноти у глухий кут.
Щоправда, якщо послухати того ж Вілбера, то складається враження, що його рецепт виходу з глухого зеленого кута по суті зводиться до того, щоб із цього «неправильного» зеленого якомога скоріше перестрибнути до інтегрального жовтого – і буде всім щастя.
Але ж такий погляд грубо порушує саму первинну директиву інтегральної теорії та вертикального розвитку, відповідно до якої перестрибувати через рівні не можна. Відтак, жовтий за визначенням не може бути вирішенням проблеми нездорового зеленого: спробувавши перестрибнути не до кінця розгорнутий зелений, замість жовтого ми у кращому випадку упадемо до помаранчевого – а може й нижче.
Відтак, єдиним шляхом до справжнього жовтого може бути лише оздоровлення зеленого та проживання його у повній мірі – адже лише на фундаменті зрілого здорового зеленого може природно проявитись істинний жовтий.
І я поки що не бачив кращих прикладів справжнього зрілого здорового зеленого, аніж той зелений, який демонструють українці, народжуючи його у жорстоких лабораторіях Майданів та воєн, що дивовижним чином стискають простір та час і розсувають межі можливого.
Відновлюючи зв'язок з собою, встановлюючи зв’язки з іншими, а також з чимось більшим, що не має фізичного прояву – але від цього не є менш реальним, - ми плетемо унікальне зелене мереживо, недоступне для більш ранніх форм свідомості. Воно живе й справжнє, інтегроване внутрішньо та зовнішньо – а тому активне, дієве і напрочуд ефективне, спроможне не лише бути в контакті з цінностями, але й втілювати цінності через реальні дії. Воно стійке, децентралізоване, життєздатне і практично невразливе, адже знищення його частини практично не позначається на функціонування всього організму. Дуже ілюстративною у цьому плані є абсолютна недолугість фраз на кшталт «ударить по центрам принятия волонтерских решений»: наскільки для нас очевидна відсутність таких центрів та горизонтальна розподіленість управлінської функції серед мільйонів людей – настільки ж для них принципово незрозуміла та недоступна для усвідомлення навіть сама ідея можливості функціонування системи без централізованого управління.
Можливо, хтось побачить в описаному зеленому мереживі вкраплення жовтого – але ж це цілком природно, адже на живій та здоровій зеленій галявині створюються прекрасні умови для проростання другопорядкових жовтих квітів.
Отже, саме Україна, яка ще вчора кволо намагалася приміряти на себе модні одежі просунутого західного модерну (який тим часом сам загубився у деконструйованій реальності постмодерну) – сьогодні саме Україна стає справжнім орієнтиром та взірцем для (як виявилось) інфантильного Заходу та вказує розвиненому світу шлях – шлях, що повертає зв'язок з цінностями, але водночас не вимагає у якості плати за це втрачати зв’язок з реальністю.
Зрозумійте мене вірно: у жодному разі не хочу ідеалізувати Україну та українців і впадати у нарсицизм – до речі, ще один з характерних гріхів зеленого. Ми – звичайні люди, з усіма своїми чеснотами та недоліками. Наявність цих чеснот і недоліків є невід’ємною складовою людської природи; водночас, саме усвідомлення і відверте визнання власних чеснот і недоліків є ознакою психологічної зрілості та необхідною умовою для подальшого розвитку.
У нас величезний багаж травм та тіней, і трагічний травматичний досвід, який ми проживаємо зараз, суттєво збільшує цей багаж. У нас довгий шлейф невивчених уроків та ще не пройдених доріг. Тож нам ще точно багато що розгрібати та надолужувати.
Описані вище унікальні проблиски здорового зеленого – це поки що скоріше приклади пікового стану, активованого безпрецедентними обставинами, а не усталена масова практика, і нам ще треба пройти великий шлях та виконати величезну роботу, аби закріпитись на цьому рівні та зробити його невід’ємною складовою свого життя.
Водночас, варто відзначити, що згадані проблиски все ж таки не є поодинокими. Озирніться хоча б на наше недалеке минуле. Подивіться на українські Майдани з їх неповторним духом і мережевою магією, та безпрецедентну активізацію громадських та волонтерських рухів протягом останніх восьми років. Можна піти навіть далі та згадати несподівано проявлений феномен спонтанної горизонтальної взаємодії та взаємодопомоги під час доволі побутової ситуації легендарного березневого снігопаду 2013 року, що його часто називають у певному сенсі «репетицією» Майдану. Ну і, звісно, війна, коли цей феномен сягнув апогею та масштабувався до розмірів всієї країни та навіть вийшов за її межі. Озирніться на всі ці яскраві приклади – і ви побачите паростки чогось спільного. Чогось архетипічного, що має глибинне коріння не лише у сьогоденні, але й у історичній перспективі.
А відтак, попри спорадичність проявлення даного феномену, повторюваний характер його активізації переконливо свідчить про те, що він є не чимось випадковим, а скоріше системою, глибоко вкоріненою у психологічне ДНК народу України (зверніть увагу, мова йде не про українців як етнос, а саме про багатонаціональний народ України).
Таким чином, якщо ми вже стали свідками появи здорових паростків зеленого – ми просто не маємо права ігнорувати їх. Крім того, якщо ми справді знайшли ліки від Mean Green Meme – то нам гріх не проcтягнути руку допомоги тим, хто від нього потерпає, та не поділитись з ними рецептом одужання. Це наш святий обов’язок – помічати, цінувати та плекати виявлені здорові зелені паростки, аби з них виросло величне, здорове та зріле зелене дерево, що щедро плодоноситиме не лише у режимі мобілізації під тиском важких випробувань, а й кожного мирного Божого дня.
